Чому Фрейд, а не Фройд?

Чому Фрейд, а не Фройд?

Серед численних проблем, що стоять перед сучасними вітчизняними інтелектуалами, не останнє місце посідають утруднення, що пов’язані із введенням точної української транслітерації для прізвищ видатних іноземців.

Одним з таких каменів спотикання, на мою думку, є написання прізвища засновника психоаналізу. Наприклад, у нещодавно виданому «Філософському енциклопедичному словнику» визнаються можливими два варіанти українського написання – Фройд та Фрейд. В іншому респектабельному енциклопедичному виданні новітніх часів прізвище геніального мислителя транслітерується як Фройд, але назва заснованої ним течії передається як фрейдизм. У капітальному підручнику видатного українського історика психології В.А. Роменця спеціальний підрозділ присвячено спадщині З. Фрейда, однак, скажімо, перекладач виданого того ж року українського варіанту «Вступу до психоаналізу» приписав авторство цієї праці З. Фройду.

Отже, остаточної визначеності немає, але певна тенденція все ж таки простежується. З кожним роком все більше вітчизняних гуманітаріїв схиляються до гадки, за якою транслітерація «Фрейд» є слідуванням «чужому» (радянсько-російському) зразку. Це припущення доповнюється дуже солідним лінгвістичним зауваженням, згідно з яким український варіант цього прізвища має орієнтуватися не на російський переклад, а на його звучання мовою оригіналу. Останньою в даному випадку визнається німецька, якою, як слушно зазначають її знавці, прізвище засновника психоаналізу звучить, звучало й буде звучати Фройд, Фройд і тільки Фройд. Лінгвістичні аргументи в даному випадку, як це не рідко буває, щільно пов’язані із геополітичними. Фрейд асоціюється із темним радянським минулим, натомість Фройд – із світлим європейським майбутнім. Отже за таких умов писати й говорити про Фрейда стає як мінімум немодно. Його явно затьмарює більш «модерновий» Фройд. Не виключено, однак, що від такої моди сам безстрашний піонер несвідомого, перефразуючи назву одного зараз дуже модного українського роману, міг би й заплакати. Чому саме – спробую пояснити нижче.

Перш за все, хотів би сказати, що, на мою думку, уявлення, згідно з яким російськомовна традиція психоаналізу (і відповідне вимовляння прізвища його засновника) є радикально чужою для України, є дещо короткозорим.

Визначаючи російськомовний психоаналіз як суто «іноземний», ми тим самим радикально збіднюємо власне культурне минуле. Річ у тім, що історія психоаналізу в Україні абсолютно немислима без врахування досвіду видатних російськомовних психоаналітиків. З деякими з них батько психоаналізу контактував особисто та навіть пов’язував з їхньою діяльністю майбутнє свого вчення. Однак справа далеко не тільки в цьому. Якщо суперечка зводиться виключно до вибору між: 1) продовженням традиції українських психоаналітиків, які писали російською, або 2) слідуванням власне нормам українського правопису, то на тлі сучасних суспільних процесів (стрімке зростання української національної самосвідомості), то варто, зрозуміла річ, зробити вибір на користь другого варіанту.

Так ми й зробимо – тобто будемо писати та вимовляти прізвище засновника психоаналізу саме так, як вимагають норми української мови. Що це за норми? У випадку із транслітерацією іншомовних імен власних українська мова слідує фонетичному підходу – пишеться таким чином, щоб український варіант був якомога ближчим за своїм звучанням до звучання мовою оригіналу.

Отже, якщо йдеться про німецькомовне прізвище Freud, то його українським варіантом дійсно має бути Фройд, оскільки німці вимовляють цю комбінацію літер саме так. Однак чи є німецька мова в даному випадку справжньою мовою оригіналу? Чи з неї ми мусимо перекладати це емблематичне прізвище? Я вважаю, що це зовсім не так безспірно, як виглядає з першого погляду. Чому, власне, перекладаючи прізвище єврея, який сам народився на території теперішньої Чехії (зараз – м. Пшибор), а обидва батьки якого народилися на території теперішньої України (батько – у м. Тисмениця, Івано-Франківська обл., мати – у м. Броди, Львівська обл.), ми маємо слідувати німецькому зразку? Адже йдеться про сім’ю, рідною для якої була зовсім не німецька, а мова ідиш. За нормами цієї мови дане прізвище має вимовлятися саме як Фрейд, а не Фройд.

Основний контраргумент, який висувають у зв’язку з вищесказаним захисники транслітерації «Фройд» (наприклад, мій колега та приятель, автор майстерних українських перекладів цілої низки класичних філософських праць, доцент кафедри філософії Національного університету ім. Т.Г. Шевченко Вахтанґ Кебуладзе), можна сформулювати наступним чином: Добре, на приватному рівні йдеться про вихідця з ідиш мовного середовища. Однак до світової науки він увійшов не стільки як хлопчик з єврейської родини, а в першу чергу як автор численних праць, доповідей, листів, які були написані німецькою мовою. Приватне може бути цікавим хіба що для родичів, тоді як науковці мають зосередитися на тому, що ця людина робила саме як науковець. Отже, його прізвище має читатися за стандартами мови, користуючись якою він набув всесвітньої слави саме як науковець.

Частково це заперечення має рацію. Дійсно, впродовж майже всього свого життя (особливо – у своїй професійній діяльності) засновник психоаналізу користувався головним чином мовою титульної народності тієї імперії, підданим якої йому судилося бути. Однак, якщо визнати мову такого типу (тобто мову титульної народності імперії) за визначальну при транслітерації прізвищ всіх підданих цієї імперії, тоді, наприклад, прізвище людини, іменем котрої названо університет, в якому працює вельмишановний пан Кебуладзе, доведеться писати не Шевченко, а Шевчєнко. Річ у тім, що саме так прізвище геніального Кобзаря читається титульною мовою імперії, підданим якої він був.

Саме російською мовою Тарас Григорович написав велику кількість своїх прозаїчних творів, однак на цій підставі нікому навіть в голову не приходить називати його Тарасом Шевчєнко. Всім зрозуміло, наскільки образливо буде звучати російське прочитання прізвища пророка української незалежності.

Що ж стосується засновника психоаналізу, тут чомусь спрацьовує абсолютно інша логіка. Його в нас традиційно ідентифікують спершу як австрійця, а після цього майже автоматично зараховують до представників німецькомовної культури. Не дуже враховується навіть такий принциповий факт: останні роки свого життя австрійський медик майже повністю присвятив вивченню витоків єврейської ідентичності, символом чого стала його остання велика праця – «Мойсей та монотеїзм» (1939). Дуже помиляються ті, хто вважає, що цей інтерес є лише певною дрібною деталлю з індивідуальної біографії, деталлю, яка, за їхньою думкою, ніяк принципово не позначається на оцінці всесвітньо-історичного статусу цієї постаті. Як мені здається, в даному випадку йдеться зовсім не про окрему людину, яка наприкінці життя в особистому порядку зацікавилася історією народу, до якого належали її предки. Йдеться про весь єврейський народ та про його опір такому жахливому явищу, як Холокост. Йдеться про опір, одним з головних інтелектуальних символів якого може вважатися Фрейд.

Тільки так – Фрейд. Це стає абсолютно зрозуміло, як тільки до вже наведених деталей ми долучаємо той сумний історичний факт, що цьому німецькомовному вченому єврейського походження довелося стати безпосереднім свідком Аншлюсу (приєднання Австрії до нацистської Німеччини 1938 р.). Про те, наскільки тяжкими виявилися для Фрейда місяці, котрі йому судилося провести у нацифікованому Відні, відомо з багатьох джерел. Чотири його сестри потрапили до нацистських концтаборів та були знищені. «Фрейду пощастило, що він помер, не дізнавшись про те, яким буде кінець його сестер, – пише його біограф. – Адольфіна померла від голоду в концтаборі Терезенштадті (Theresienstadt), тоді як інші три сестри [Роза, Пауліна та Марія] були вбиті – ймовірно, в концтаборі Аушвіц – 1942 року».

Самого засновника психоаналізу, якщо б він залишився на німецькомовній «батьківщині», очікувала аналогічна доля, однак всесвітня слава та впливові шанувальники врятували його від цього (він зміг іммігрувати та помер на свободі – в Британії). В цьому контексті стає зрозумілим, чому, говорячи наприкінці свого життя про власну ідентичність, Фрейд згадав багато складових, але стосовно німецької мови промовчав: «Я ніколи не збирався бути кимось іншим, ніж тим, ким я є, тобто євреєм з Моравії, чиї батьки прийшли з австрійської Галичини».

Мені здається, що з урахуванням вищесказаного розв’язання питання стосовно українськомовного написання його прізвища, виходячи виключно із німецькомовних стандартів, виглядає не тільки не дуже історично обґрунтованим, але й абсолютно неприйнятним з етичного погляду.

Теоретичний розум взагалі мусить підкорюватися вимогам філософії Канта та визнавати верховенство розуму практичного (етичного). Що ж стосується безпосередньо питання «Фройд або Фрейд?», то тут все ще простіше. Теоретичні доводи на користь Фройда, як виявляється, є досить амбівалентними, тоді як етична перевага Фрейда є беззаперечною.

Менжулін В.І., 2007

Автор – Менжулін Вадим Ігорович (нар. 1968 р. у Донецьку), кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська Академія», завідувач кафедри філософії Міжнародного Соломонового університету.

Персональна сторінка:

http://www.is.svitonline.com/v_menzhulin/